Григорій Поперека

Любов дня, любов ночі

Якщо Бог творив цей світ, він робив це на світанку.
На зорі я обійшов наполовину скошений луг – гряди валок лежали в темній росі. З дерева зірвалася горлиця, низько закружляла над лукою. Мабуть, чекала кісьби, щоб підбирати комах. Тінь її пробігала сивими травами. А у видолинку, де ми вчора розмовляли з Олицею, цвіла густа платка чебрецю – наче лягла тінь від жіночої фігури. «Я люблю цю тінь», – хотілося сказати.
Потім я спрагло дихав сизим вранішнім туманцем над потічком і бризкав воду на тіло. І не почув, як підійшла Терешка.
«У тебе на твари тінь білої докторки».
«Якої ще докторки?», – мимоволі торкаюся обличчя.
«Білої. Вона ходить у білім плащі з білим чумайданчиком, ходить нечутно, гейби боса, і словом не озветься. Ходить і никає, хто вже її. І по тому ті, кого впізнає, в шпиталі вмирають… Але ти не бійся – в тебе хрест у грудях зашитий, – кивнула на мої рубці від осколків. – Піди до баби Литвачки і стань перед великим берцадлом (дзеркалом, здогадуюся я). Стань і подивися на себе. Довго і пильно дивися: хто винен у хвороті, в біді, в клопоті? Берцадло покаже, берцадло відповість… А тогди Литвачка заколотить тобі лікарство. Ти, як будеш його хоснувати, перше понюхай, довго нюхай…»
«Чому?»
«А чому кінь перед тим, як їсти, нюхає. І пес, і мацур. Не візьмуть до рота немзу, не понюхавши. А се ж лікарство! Воно мусить тебе впізнати, а ти його. Мусите прийняти одне одного. Лише так прийде зцілення».
«Добре, Терешко», – згоджуюся я.
« І більше не лягай у борозну».
Видно, вона бачила, як я вчора дрімав у межовому ярочку.
«Чому?» – дивуюся.
«Бо та борозна скажена», – ляк перекосив їй лице. Згадую, що «скажена» тут означає – зіпсута.
«Чим же вона скажена?».
«Там передше найшли потерча. Діти пасли кози, чують: у ярку дітина реве. І просить: дайте йм’я, дайте йм’я. Рушили на голос – нікого. Напудилися і тіком. Перестріли попадю, сяк і так, розказали, що виділи й чули. А вона каже: то якась жона прикопала нехрещену дітинку, от потерча й просить собі ім’я. І дає їм свячену бинду: кедь і ще раз почуєте той голос, пожбурьте полотнинку в ярок і примовте: кедь ти хлопчище, то ім’я ти Йван, а кедь дівочка, то – Анна… Про оту попадю є ще одна пришта…»
«Ліпше розкажи, Терешко, щось про кохання».
«Про що?»
Здогадуюся, що вона не зовсім розуміє це слово. Зрештою, як і я.
«Про люблення».
«Про люблення? Таке, яке світ не видів?»
«Про таке».
«Хіба що про Марточку з Перехресного… То слухай, лише не чудуйся. Бо чудеса чинить з людьми любов. Жив чоловік у Перехресному, рядний ґазда і дуже побожний. І мав доньку, сумирну й обленну. А що файна то файна. Держиться домівства, поміч у матері, а ногою хіба лиш до церкви. Жона каже чоловікові: наша Марточка відданиця, яло би жениха їй найти. А чоловік потай хотів доньку віддати в монастир, віддячитися Богу за багатство. Жона своє: веди її до женихів. Най буде по-твоєму, каже. І повів Марточку до хромого. Міркує, що як увидить його Марточка, то буде втікати, як од огня. А та поговорила з хлопцем і мовчить дома. Глядай їй другого, просить жона чоловіка. Той радий, міркує: я їй ще такого насватаю, що про женихів і думати перестане. І привів її до сліпого. Потолкувала Марточка з хлопцем і мовчить. А через день каже: полюбила я. Кого, звідає переполошений отець. Обох. Тутки й мати в ґвалт: світ такого не видів! А як почула, що єден хромий, а другий сліпий, то одтяла, як бритвою: не буде того, щоби моя донька-одиначка пішла за котрогось із калік. Буде по-моєму, каже Марточка, або не буде ніяк. Як се ніяк, звідає перепуджений батько. Або з обома буду жити, або самій не жити. Люблю обох і готово! Матице Божа, заламує руки стара, як же їх любити будеш, нараз двох? А так: удень буду любити сліпого, а вночі – кривого…Так і вчинила Марточка навспак і старшині, і світові. Така й була в неї двояка любов. Любов дня і любов ночі…»
«Гадаєш, що можна любити одразу двох?» – питаю я.
«А нащо? – шарпнулася здивовано. І підняла з трави дві грушки, я їх приніс зі свого саду. – Котру ти любиш більше?»
Я не знаю, що відповісти.
«Ся жовтіша, а ся ще зеленава. Ся тепла, бо нагріта сонцем, а ся студена від роси… А вкусиш – смак єден…»
Замовкла Терешка, слухає якусь пташку. І я слухаю.
«Ти не знаєш, що сюди птахів так надить?» – питаю її.
«Знаю. Тутки трава тужавенька, не така як інде. Хіба ти не вчув косячи?»
«Це правда. А чому?»
«Бо се пільце було в годи-ряди оране двома волами-близнюками. І один другому виколов рогом око. І впало око в борозну, і вилупилося з нього, яко з яйця, потятко. Волове очко. І ніхто йому не приніс їстоньки, лише травиця нахилялася й давала йому своє молочко. Підникло волове очко й стало на перо. І заспівало на цілу округу, скликаючи птиць. Сповістило їм, що тутки трави ростуть із потячим молоком… Зачекай», – відбігла кроків на десять і повернулася з дебелим стеблом. Надломила його і на зламі з’явився густий білий сік.

Мирослав Дочинець. "Діти папороті", уривок з роману.

Григорій Поперека

Окраїнність-українність

«Чому в нас немає одностайності, згуртованості, того «єдиномислія і братолюбія», за чим сумував ще Шевченко?», – запитував я його.
«Тому, що в наших жилах намішана і не годна примиритися різна кров – кельтська, хозарська, половецька, ординська, слов’янська… Тому ми й відкриті світові, повсюдно в світі ми «свої», розсипані, яко звізди по небу, а вдома – чужі, відособлені, побляклі, розгублені, заздрісні, озлоблені, воюємо самі з собою… 
В руках наших одне, в голові – друге, в молитвах – третє.
Ми порох світу, ми насіння чужинців на райській землі, що ніяк не вкорениться в масний ґрунт і не дасть жаданого плоду. 
Ми плем’я Дому і Вітру водночас. 
Ми народ поверхневої мислі і глибокого серця. Народ малої самоповаги і великої кривди. Народ легкої радости і тяжкої журби.
Ми люди короткого плану, як та роса на траві. Чи не тому ми – роси. Руси.
Ми розріджені, яко сіль в окропі. Доки не википить наш казан, доти не затверднемо в кристал цілости. 
Ми – глевкий окраєць розкішної паляниці, що зветься Європа. Окрушини давньої цивілізації. Чи не тому ми – окри. Укри. 
Такі ми в Господа, і нема на те ради…»

Григорій Поперека

ПРО БОГА +10
Напишу про заголовок.
Є багато теорій та вірувань, і також чимало теорій та вірувань у хибність тих теорій та вірувань.

Джерело вірувань не розжовує цих теорій, а починає просто: "Напочатку було слово...", або: "Напочатку бог створив..."

Григорій Поперека

ВІРА
Віра - це така ж субстанція, як манна каша: дає енергію для руху та дій.

Віра - це не самогіпноз, не самовпевнювання, не настрій, не почуття, не медитація, не, не, не, не.

Григорій Поперека

Ця нестерпна легкість письма…

«Добре бути письменником, правда?»
«Мусить комусь бути добре...»
«У вас легке перо».
«Його загубила якась пташка-невдашка…»
«Вас так легко читати».
«Тому, що це нестерпно легко пишеться…»
«Ви інженер людських душ».
«Я мимовільний слюсар домашніх кранів, що завжди течуть…»
«Ваша мова така барвиста».
«Її тисячі років забарвлювали мільйони людей…»
«Ваші думки такі глибокі».
«В безодні серця і проваллях душі можна ще й не таке знайти…»
"У ваших текстах нічого зайвого".
"Тому, що я уникаю слів..."
«Ви проживаєте життя своїх героїв».
«Я просто живу, співчуваючи тим, хто змушений бути героєм».
«Ви творите нові світи».
«Мені не завжди вдається створити омлет із двох яєць…»
«Ви слухаєте, як росте трава».
«Так, її вже час косити в саду…»
«Ваш погляд обернений до неба».
«Так, ці кляті дощі…»
«Вам Бог нашіптує рядки».
«Може, з переляку, що я своєю сповіддю довів до стресу священика…»
«Ви живете не тим, чим живуть інші».
«Так, я живу з книжок. Причому не з виношених, не з написаних, не з виданих, а з тих, які продалися…»
«Ваші книжки пахнуть хлібом».
«Так, бо він не завжди з маслом і ковбасою…»
«Ви особливий».
«Ні, це такі читачі…»